Проблеми гуманітарних наук. Серія Філософія

«ПЕРША ФІЛОСОФІЯ» СЕМЕНА ФРАНКА: НА ШЛЯХУ ДО НЕЗБАГНЕННОГО

Геннадій Аляєв — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Анотація. Мета. Встановлення історико-філософського значення архівного тексту С.Л. Франка «Перша філософія» в контексті його місця у творчій еволюції філософа та об՚єктивної цінності ідей, що він містить. Методологія. Стаття – це передовсім джерелознавче дослідження, відтак основною методологією є текстологічний аналіз, спрямований на встановлення змістових паралелей або відмінностей досліджуваного тексту із відомими працями С. Франка. Текстологічний аналіз доповнюється використанням біографічного підходу, який дає змогу встановити зв՚язок між написанням філософського щоденника і окремими фактами біографії філософа, а з іншого боку – доповнити цю біографію фактами інтуїтивно-містичного досвіду, свідчення якого надає цей текст. Наукова новизна полягає насамперед у введенні до наукового обігу раніше невідомого тексту видатного російського філософа. Встановлений подвійний характер цього тексту – з одного боку, він має форму філософського щоденника, з іншого – є підготовчими начерками до майбутньої книги. Показано, що на цьому етапі значну роль у формуванні релігійної філософії С. Франка відіграли ідеї Ф. Баадера. Відтворений творчий процес пошуку найбільш адекватної «формули», тобто позначення першореальності, яка є предметом «першої філософії», і яка, зрештою, знайшла вираження у назві книги «Незбагненне». Висновки. Текст «Перша філософія» дає можливість зануритися у творчу лабораторію С. Франка і прослідкувати, як протягом п՚яти років викристалізовувались назва і структура задуманої праці, її основна проблематика, як відбувався пошук форми і змісту тих положень, які увійшли до книги «Незбагненне», а також показати й ті тези чи сюжети, що не знайшли в ній подальшого обґрунтування. Текст «Перша філософія», з одного боку, відіграв для філософа роль своєрідної «проби пера», підготовки до безпосередньої роботи над «Незбагненним»; з іншого – має самостійну цінність як з точки зору з՚ясування витоків та процесу формування релігійної філософії Франка, так і з точки зору його власної змістовності.

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ В КОНТЕКСТІ ПРАВОСЛАВНОЇ ТРАДИЦІЇ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Валентина Бодак — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Анотація. Метою роботи є постановка проблеми виникнення феномену української сміхової культури та виявлення у контексті православної традиції форм її функціонування, зокрема вертепу; а також з՚ясування світоглядних, ментальних, соціокультурних умов її генезису.

Українська православна традиція – це особливе поєднання елементів східного і західного християнства на ґрунті дохристиянських вірувань українців, що своїм наслідком має формування їх духовного світу, самовідтворення української культури й ментальності. Методологія дослідження визначена діалектикою взаємозв՚язків універсального і національного, що присутні в українській православній традиції, специфіка якої проявляється в самобутності організації обрядово-культової сфери, мистецькому оформленні церковно-релігійного життя, а також оригінальному прочитанні деяких канонічних засад християнського вчення. Національні особливості виявляють себе у писемній спадщині та настановах Отців Церкви, церковних канонах щодо таїнств, постів, шанування святих та ікон, проведенні богослужінь, сакральній архітектурі та іконописі, у требниках, рішеннях Вселенських Церковних Соборів, церковних догматах та символі віри, у системі християнських вірувань, звичаїв та обрядів тощо. Наукова новизна статті полягає у твердженні: українська православна традиція живе сьогодні в усному та писемному, вербальному і невербальному вияві, зокрема у формах народної сміхової культури, основним принципом якої є карнавалізація соціальної дійсності з метою її суспільних перетворень. Вертепне дійство і за формою, і за змістом відображає релігійну традицію, відтворюючи в усній вербально-зображувальній формі біблійний сюжет народження Ісуса Христа, подія якого є ключовою у народній календарній обрядовості Різдвяного циклу. Водночас маріонеткове чи «живе» вертепне дійство композиційно, ідейно-тематично, художньо-естетично поєднує і відтворює з цим сюжетом широкий спектр актуальних проблем сьогодення. Висновки. Включення проблем сміхової культури до предметного кола соціально-філософських, релігієзнавчих досліджень робить його результативним для вивчення сучасних культуротворчих процесів в українському суспільстві.

НОВЕ ПЕДАГОГІЧНЕ МИСЛЕННЯ: ІСТОТНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Володимир Возняк — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Мета. У статті ставиться завдання розкрити істотні характеристики нового педагогічного мислення. Методологія. У статті застосована методологія діалектики як логіки і теорії пізнання, що передбачає розгляд проблеми у царині всезагального (конкретно-всезагального, а не абстрактно-загального), теоретичну аналітику руху понять як форми здійснення думки, як способу її занурення у сутність процесу. Теоретичною основою дослідження є розуміння сутності освітнього процесу як становлення людської суб՚єктивності у процесі діяльного розпредметнення досвіду попередніх поколінь. Наукова новизна. У статті стверджується, що педагогічне мислення треба розуміти не як певний професійний вияв інтелектуальної діяльності зі своєю специфікою, а як здатність здійснювати діяльність відповідно до сутності освітнього процесу. Нове педагогічне мислення тлумачиться не у руслі пошуків абстрактних ознак певної «новизни», створення «нових педагогічних технологій», а як таке мислення, яке здатне реально й адекватно розв՚язувати суперечності сучасного стану освіти. Тому нове педагогічне мислення позиціонує себе саме як мислення (з необхідною рефлексією на свій категоріальний лад) і як власне педагогічне, орієнтуючись на сутність освітнього процесу як найскладнішої реальності у світі. До його характерних ознак належить: здійснення педагогічного спілкування як суб՚єкт-суб՚єктних стосунків, активація змісту навчання як власне культури і, тим самим, – як «третього суб՚єкта» освітнього процесу, забезпечення реальної цілісності виховання (зокрема, не «моральне виховання», а моральнісність усього виховного процесу). Висновки. Для оволодіння новим педагогічним мисленням потрібна наявність певного мінімуму філософської культури педагогів, а тому система підготовки майбутніх вчителів потребує радикальної зміни.

ИСТОРИЗМ ХАЙДЕГГЕРА КАК ОСНОВАНИЕ ФИЛОСОФСКОЙ ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ

Вера Лимонченко — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Анотація. Мета. У статті ставиться завдання експлікувати акценти в розумінні історії як способу організації думки на матеріалах статті Гайдеґґера «Дослідницька робота Вільгельма Дільтея і боротьба за історичний світогляд в наші дні. Десять доповідей, прочитаних в Касселі (1925)». Методологія. У статті застосований метод поглибленого рефлексивного читання, що передбачає роботу з поняттями і встановлення нюансів смислу при використанні різних термінів. Теоретичною основою дослідження є таке розуміння філософії, коли вона постає самосвідомістю думки, з՚ясуванням шляху формування суб՚єктивності. При цьому спостерігається залежність бачення характеру історії філософії від розуміння завдань філософії. Розглядаються дві установки – філософська історія філософії і історична історія філософії, які найчастіше бачаться самостійними дисциплінами, але стверджується, що вже у Геґеля вони представлені в єдності. Наукова новизна. Розуміння особливостей історико-філософської концепції Геґеля передбачає звернення до аналітики поняття «Історія», яке у нього функціонує у двох формах – «Historie» і «Geschichte». «Historie» належить до емпіричної історії, що нанизує один за одним факти, «Geschichte» можна експлікувати як сутнісно-історичне, яке виявляє єдність з «логічним», співвіднесене з ним і пронизане ним. Протиставлення філософської історії філософії та історичної історії філософії при вживанні терміна «Geschichte» набуває нового відтінку: акцентується взаємопов՚язана історія філософії, а не тільки розрізнені історії філософії, тобто можна говорити про історію філософії (проект філософський) і історії філософій (проект історичний). Висновки. Гайдеґґер підкреслює, що історія як спосіб організації думки адекватна такому розумінню людського існування, коли людина знає як про власний початок, так і рішуче звернена до майбутнього. Таке розуміння дає змогу людині долати часткову приватність миттєвого існування і бути продуктивно зверненою у майбутнє завдяки відкритості, дієвій силі минулого.

ТРАДИЦІЯ, ТРАДИЦІОНАЛІЗМ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВИМІРИ

Микола Ліпін — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Анотація. Питання про співвідношення традиції і сучасності починає звучати на повний голос в Новий час і залишається актуальним у контексті викликів сьогодення. Для доби Модерну це питання обумовлене не випадковими форс-мажорними обставинами, а іманентною логікою її розвитку. Мета статті – розглянути традицію як творче начало, в якому знімається дуалізм нового і старого, традиціоналізму та модернізації, минулого і сучасного. Для досягнення зазначеної мети необхідно здійснити аналіз живої, творчої традиції як відповідального ставлення людини до світу, в якому долається однобічна абсолютизація минулого. Методологія. Дослідження проведено із застосуванням методів теоретичного узагальнення, порівняльного аналізу, аналізу та синтезу, що дало змогу виявити значимість класичних форм думки для осмислення феноменів «традиція», «традиціоналізм» і «відповідальність». Теоретична новизна. Ми наголошуємо на тому, що становлення новоєвропейського індивіда відбувається через взяття на себе відповідальності за все, що відбувається у його житті, відповідно минуле, традиція, звичаї втрачають притаманний їм автоматизм, проблематизуються, стаючи нічим ззовні не забезпеченими. Таким чином, питання про співвідношення традиції і сучасності не вичерпується протиставленням минулого і теперішнього, а відсилає до способів існування людини, до притаманного їй обов՚язку починати все те, що начебто відбувається саме собою, у тому числі і традицію. Висновки. Спроби «відродження» культури, традицій поза активністю людини є спробами надати спадщині минулого статус наявного, продовжити її без пробудження спадкоємців. Штучне відтворення традиції задля забезпечення готових, сталих і надіндивідуальних орієнтирів людського життя у нестабільному, плинному світі породжує ідеологізований традиціоналізм.

ЧУДО В ОБЪЕКТИВЕ МИФОПОЭТИКИ «ПОКАЗЫВАНИЯ»

Георгий Панков — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Мета. У статті ставиться завдання осмислити міфічну картину дива в контексті запропонованому С.С. Аверинцевим дискурсі «показування». Методологія. У статті зроблено феноменологічний аналіз міфології, що спирається на стратегію «філософії життя». Феномен дива зіставляється не з даними наукової картини світу, а з ситуаціями життєвого світу, які проектуються у культурі міфу. Такий підхід до міфологеми дива передбачає реконструкцію у її змісті ціннісних установок культури певної традиції, у цьому випадку – православ՚я. Він органічно поєднується з герменевтичним методом, який використовувався в інтерпретації фрагмента Києво-Печерського патерика. Застосований підхід до вивчення міфу висувається у вигляді альтернативи сцієнтичному погляду на міфологію і відповідає гуманітарній парадигмі релігієзнавства та культурології. Наукова новизна. У статті запропонована концепція міфологеми дива в світлі вчення про поетику видатного вченого С.С. Аверинцева. Це уможливлює сприймання міфічного образу дива в значенні поетичного механізму соціокультурного регулювання. Наукова новизна пропонованої статті не тільки вбачається у погляді на міфопоетику чудес, а й демонструє продуктивність звернення творчості С.С. Аверинцева в методологічний горизонт релігієзнавства та культурології. Висновки. У результаті з՚ясовано, що надприродне чудо виконує значення специфічного коду, за допомогою якого у міфі виражається встановлений традицією порядок і прагнення традиції спонукати своїх адептів дотримуватися його умов. «Показування» картини світу в міфі виглядає «показуванням» встановленого традицією порядку, а представлені міфологією чудеса розглядаються семіотичними конструкціями, що виражають цінності християнської традиції. Пропонується замість оцінного судження «диво як вигадка» ставити і розв՚язувати питання про диво в значенні семіотичної творчості, що створює образні повчальні ситуації, які становлять ідеологічний механізм соціокультурного регулювання.

СЕРГЕЙ СЕРГЕЕВИЧ АВЕРИНЦЕВ: УВИДЕТЬ РОЖДЕНИЕ МЫСЛИ (К 80-летию со дня рождения)

Виктор Петрушенко — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Анотація. У статті автор бачить своє завдання у тому, щоб розкрити сукупність оригінальних особливостей стилю мислення видатного філолога і культуролога С.С. Аверинцева, на підставі яких можна впевнено говорити про його особливий спосіб філософування. Автор статті аргументує думку про те, що філософський стиль мислення присутній у працях Аверинцева і тоді, коли предметом його судження є література, філологія, культура, історія. Як основна ознака такого філософського стилю мислення, у статті виділяється орієнтація думки вченого на пошук і знаходження сенсу, а такий пошук передбачає здійснення руху по особливому ментальному полю – полю, структурованому та орієнтованому згідно із деякими найбільш фундаментальними цінностями та уявленнями. Питання про сенс при русі у такому полі виникає тоді, коли рух позбавляється легкості, коли в його здійсненні присутні перешкоди, складності і парадокси. Звідси випливають зіставлення непорівнянних явищ, акцентування на дисонансах і розривах текстів, на їх контрастуючих твердженнях. Пошук сенсу також вимагає вміння мислити цілісно, кожну деталь вбачати у контексті цілого, крізь призму фундаментальних цінностей та орієнтирів. Розуміння, орієнтоване на сенс, дає можливість видатному мислителю концентрувати увагу на миті, коли думка тільки народжується і в будь-який момент може піти в зовсім несподіваному напрямі. Ця містерія народження думки надавала роздумам Аверинцева незвичайного внутрішнього напруження і задавала всьому процесу характер незавершеної інтриги, в якій автор думки запрошував брати участь і читача, і слухача. Автор статті також відзначає важливу рису смислового пошуку – спрямованість процесу такого пошуку на людину, в результаті чого сенс постає як спосіб освоєння світу людиною.

У статті використані методи порівняльного та феноменологічного аналізу, дотримані вимоги міждисциплінарного підходу. Подальші перспективи досліджень у цьому напрямі вбачаються автором у поглибленні філософських аналітик процесів людського мислення.

ЕТЮД ПРО С.С. АВЕРИНЦЕВА

Тетяна Суходуб — Tue, 18 Jun 2019 00:00:00 +0300

Анотація. Стаття присвячена аналізу філософського світогляду культуролога, естетика, літературознавця, філолога, знавця християнської традиції, енциклопедиста С.С. Аверинцева (1937–2004). Робота написана в жанрі етюду. Вибір такого способу міркування визначений тим, що особистість і творча спадщина С.С. Аверинцева розглянуті як культурне явище ХХ ст. У цьому плані етюд (якщо виходити з латинського аналога цього слова – studium) дає можливість одночасно міркувати і пізнавати, вивчати і навчатися, інакше кажучи, «етюдне» мислення передбачає намагання, старанність у навчанні і розуміння, пред՚явлення результатів осмислення. Мета статті. Розглянути філософський світогляд С.С. Аверинцева в контексті його роздумів про культурні підстави європейського людства і трагізм історії ХХ ст. Методологія. У дослідженні автор спирається на один з основоположних принципів сучасної (постнекласичної) методології – урахування аксіологічного виміру людського буття, що допомагає в духовно-культурному контексті розглянути тоталітарну ідеологію як прикмету історії ХХ ст., на що особливу увагу звертав С.С. Аверинцев. Висновки. Своєрідну «формулу» культури європейського людства С.С. Аверинцев бачить у раціоналізмі як системі мислення, створеному грецькою культурою, схоластичною і «новочасною». В основі цієї традиції – філософія, віра і закон, державний порядок. Що стосується інтелектуальної культури, то вона представлена передовсім двома формами – філологією і філософією. Мислитель аргументує неприпустимість їх змішування, позаяк специфіка філології – у роботі над словом, текстом; філософії – у створенні концепцій світобачення. Проте на основі текстів Аверинцева автор показує, що змістовно філософія і філологія близькі, бо передовсім демонструють одну й ту саму турботу – турботу про культуру людяності. Панування ж у сучасних суспільствах «духу ненауковості», «духу абстракції» – головна причина існування тоталітарних ідеологій, в основі яких лежать принципи нетерпимості, ненависті до всіх Інших, не схожих та інакших, але без яких єдине загальнолюдське ціле буде неповним. У політичних режимах, що використовують таку ідеологію, С.С. Аверинцев бачив «нову віру», яка прагне замінити собою традиційні релігії з допомогою насильства і пропаганди. Культура за таких обставин, закономірно, підпадає під диктат політики, результатом чого є нові, більш витончені, а тому менш помітні форми тоталітаризму.

THE PROPHETIC IMAGES OF PETER BRUEGEL’S ARTISTIC PHILOSOPHY

Oleksandr Tkachenko, Оleksandr Golubev — Mon, 08 Jul 2019 00:00:00 +0300

Анотація. Головною метою статті є осмислення тенденцій сучасної цивілізації та ситуації людини через художньо-образне філософування Пітера Брейгеля Старшого. Ми продовжуємо розмірковувати про сучасну духовну кризу: антропологічну, моральну, релігійну. Методологія. Головним для такого типу дослідження став методологічний потенціал феноменології та екзистенціалізму. Зокрема мова йде про значимість для нас ситуації, яку пропонує Брейгель. Важливим є не стільки історичне узагальнення певної події, а передовсім перебування у ній. Ми також використовували історичний, критичний (оцінний) та інтерпретаційний методи. Наукова новизна. Творчість Пітера Брейгеля Старшого – це філософське мислення, яке набагато століть випередило свій час і дає поштовх до самопізнання і усвідомлення головної ідеї історії – Ідеї Людини. Пітер Брейгель сформулював ідею апокаліптичності світу: трагізм і абсурдність земного життя, неможливість у ньому стабільності та благополуччя. На жаль, як показує нам Брейгель, людство продовжує залишатися сліпим стосовно вищих Божественних Істин, тільки на основі яких можна залишатися Людиною і перебувати в гармонії з собою і Всесвітом. Висновки. В екзистенційній причетності живопису нідерландського художника ми побачили загальне між його епохою і сучасною – кризовий духовний стан, антропологічну катастрофу. По-друге, в розумінні Брейгелем світобудови та людини присутня ідея Божественного провидіння. Трагізм творів Пітера Брейгеля Старшого не пригнічує своєю безвихіддю, а «очищує» і «просвітлює» глядача. Це – невидима енергія, яка пробуджує духовно-релігійне почуття людини. І навіть якщо історія в своїй іронічно-трагічній іпостасі повертається, цілком зрозуміло, що єдиним рішенням може бути тільки прагнення «не годувати» її людськими життями.